РУССКОЕ ЛИТЕРАТУРНОЕ ЭХО
Литературные проекты
Т.О. «LYRA» (ШТУТГАРТ)
Проза
«Эта книга не придумана, она остро пережита…»
Поэзия
ГРИГОРИЙ КОЧУР И ЕГО «ИНТИНСКАЯ ТЕТРАДЬ»
Публицистика
МАЛЕНЬКАЯ И… БОЛЬШАЯ СТРАНА
Драматургия
Спасибо Вам, тренер
Литературоведение
КИММЕРИЯ Максимилиана ВОЛОШИНА
Литературная критика
Новости литературы
Конкурсы, творческие вечера, встречи
"Земля Израиля и В.В.Верещагин"(ч.1)

Литературные анонсы

Опросы

Работает ли система вопросов?
0% нет не работает
100% работает, но плохо
0% хорошо работает
0% затрудняюсь ответит, не голосовал

Роман Петрив

Поэзия Марк Каганцов


Роман Петрив родился 11 февраля 1927г. в селе Большая Воля в семье земледельца. Здесь, в родном селе, окончил начальную школу. Затем учился во Львовской торговой школе. Будучи студентом в 1943г. вступил в ряды ОУН и вел подпольную борьбу против нацистских оккупантов. После изгнания немцев с Украины в 1944 продолжил борьбу в подпольных рядах ОУН против большевистской оккупации. Уже 22 марта 1945г. он вместе с товарищами обнаружил засаду военнослужащих МГБ, был ранен и оказался в тюремных застенках Дрогобычской тюрьмы. Этапом был вывезен в Воркуту и ревтрибуналом осужден на десять лет лишения свободы и пять лет лишения гражданских прав. Через год после смерти Сталина, в 1954г. Р. Петрив был освобожден, ему даже разрешили вернуться в Украину. Но в 1957г. его снова арестовали и приговорили на новых десять лет лагерей в Дубровлаге, в Мордовии. На этот раз отбыл в неволе только шесть лет. В 1963г. его освободили досрочно и позволили вернуться в родной Николаев, но под постоянный надзор органов КГБ.


Каторга, тяжелейший физический труд в сложных климатических условиях подорвали здоровье Романа, но не силу духа и интерес к жизни. Он, перенесший много горя, не обозлился, много пишет о том, что думает, о чем душа его болит и поет. Тематика его разнообразна. Он также переводит на украинский Лермонтова, Ахматову, польского поэта В.Броневского, с украинского на русский «Мойсея» Франко. Много читает: Т.Шевченко, Лесю Украинку, С.Есенина, И.Бунина и т.д. А писать он начал в ГУЛАГе, писать правду о Сталинских концлагерях. В 40-х гг. ХХ века он работал на угольной шахте № 7, где познакомился и подружил с молодым образованным человеком Владимиром Лескивым, оказавшим большое влияние на Романа.


Роману Петриву присуща индивидуальная манера письма, он лирик, который мыслит образно, метафорами. У него есть и политическая лирика.
На творческий почерк Р.Петрива оказала влияние чарующая украинская природа родного края, где прошли его детство и юность,
буйно-зеленые поля, золотистые нивы.
Роман Петрив – талантливый, творческий человек. Его литературные произведения печатали в книгах:
"Высокие широты. Воркута литературная 1931-2007". Воркута, 2007г.
"Стихи украинских поэтов - политических узников Воркутинских лагерей в переводах Марка Каганцова", Воркута, 2007г.
"Репрессированные литераторы" (составитель В.М.Полещиков). Сыктывкар, 2008г.
"Я той, що духом не скоривсь. Я тот, чей дух не покорился". "Конгресс литераторов Украины», Киев. 2012г.
В журнале "Зона", Киев, №22, 2007 и др.
Вышли книги Романа Петрива на украинском языке:
1."Терен у полум'ї"( Тёрн в пламени), Стихи и переводы. Львов. изд. "Каменяр". 1997.
2."Розчарована осінь"(Разочарованная осень), Стихи. Львов. изд. "Логос". 2007.
3."Звіти пам'яті" (Отчёты памяти), Новеллы. Львов. изд. "Логос". 2009.

Предлагаем подборку стихов Романа Петрива в переводах с украинского языка Марка Каганцова.

ОСТАННIЙ ЕТАП
Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак – труна.
Дошка в дошку – нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх – кому цiкаво?
Х – налiво, Х – направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I приняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi – трупи
Щiльно складенi докупи,
Хто-зна ч'ї сини.
На пальцях фанернi бiрки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки –
Слiд останнної провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом –
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.


ПОСЛЕДНИЙ ЭТАП
Побелели, задубели,
Нет ни лоскутка на теле,
Гроб – теперь их дом.
Доска в доску – нет ни щели.
Десять кубометров ели.
Все лежат в одном.
Мёрзлыми рядами, ровно,
С пилорамы сняты словно,
Горбылём лежат.
Сколько их – кто знает, право?
Икс – налево, икс – направо.
Нет пути назад.
Холодна и камня твёрже,
Их земля принять не может,
Ждите, мол, весны.
Были – зэки, трупы – ныне,
Плотно, кучами большими.
Чьи они сыны?
Каждый – с биркою фанерной.
Тошнотворный запах серный,
Или, может, гниль.
На груди у всех есть метка –
Штык на жизнь проверил метко
Лагерную пыль.
В тундре белые метели...
Ночь на снежной спит постели,
Свет луна свой льёт.
Но о богом позабытом
Солнце-царь лучом-магнитом
Богу шлет отчёт.
Воркута, 1953 год


ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЕТЮД
Замерзлий брiд,
Вiд броду слiд –
Кривавий слiд в яругу.
Були бої…
Пройшли свої –
Лишили тiло друга.
Лежить навзнак,
Стиснув кулак,
Напiврозкритi очi,
Немов ще раз
В цей грiзний час
На свiт цей глянуть хоче.
Лежить один –
Чийсь брат, чийсь син,
Надiя й оборона.
Трофейний крiс
Надвоє трiс –
Нi одного патрона.
Вiн тут полiг,
Упав на снiг,
Своїй землi на груди –
I вже нема…
Така зима,
I тиша, тиша всюди…
Лиш вдалинi
По круженi
Злiтаються ворони.
Летять, летять
Псалтир читать,
Справляти похорони.
А потiм нiч
Iз всiх сторiч
Засвiтить в небi душi…
Як вiднайду
Твою звiзду,
Мiй незабутнiй друже?

ПАРТИЗАНСКИЙ ЭТЮД

Замёрзший брод,
И след ведёт
Кровавый до овражища.
Здесь шли бои…
Прошли свои,
Оставив труп товарища.
Лежит ничком,
Земли сжав ком,
Глаза полуоткрыты.
В последний раз
В сей грозный час
Как будто бы глядит он.
Лежит один.
Чей брат, чей сын,
Надежда, оборона?
Трофейник там
Напополам
Расколот. Ни патрона.
Здесь принял смерть.
На белый снег
Родной земли пал грудью.
Стоит зима,
И тишина
Звенящая повсюду…
Лишь вдалеке
Кружат уже –
Слетаются вороны.
Летят, летят
Псалтирь читать,
Справлять пир похоронный.
Душ-светлячков
Из всех веков –
В ночи свет во Вселенной…
Как я найду
Твою звезду,
Дружище незабвенный?

***
Богато пройдено, побачено, почуто...
Країв, доріг, етапів та в'язниць...
І майже стільке, нібито дрібниць, -
загублено і пам'яттю забуто.
Посивівши, ні добрими, ні злими,
відходимо помітно за рубіж,
лишаємо завихрений крутіж
життевих драм з акторами новими.
Коли ж уже останнього пом'януть
і наші сповіді в непам'ять кануть -
згадає нас і провідний загін,
і, б'ючись вгруди на найвищім рівні
скажуть тихцем: вони в борні нерівной
підняли нас, негідних, із колін
1995


***
Прошли, увидев и прочувствовав, немало ...
Дорог, этапов, тюрем, лагерей...
И чуть не столько, как бы мелочей, -
потеряно и в памяти пропало.
Мы, поседев, ни добрыми, ни злыми,
теперь отходим явно за черту,
оставив завихрений суету
житейских драм с актерами иными.
Когда уже последнего помянут
и исповеди наши в Лету канут -
передовой отряд в дни перемен
вдруг, в грудь стуча, нас вспомнит в речи главной,
но чуть шепча: они в борьбе неравной
нас, недостойных, подняли с колен.
1995


Я СВІДОК 1-Г 120
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам'яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт и сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
деяній Молоха страшного.
Хай в пам'яті оптичном склі
на всіх обновленних дорогах
добрі діла, по волі Бога
Стають оздобою Землі.
Та за хвилину - думка справа
з протестом гнівним: "Схаменись,
мовчати ти не маєшь права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи -
свідотство Правді під хрестом,
надійній човен переправи
перед розібраним мостом"
Квітень,1995

Я СВИДЕТЕЛЬ 1-Г 120
Бывает блажь в досуге беззаботном
ход времени остановить подчас,
и в памяти промерять еще раз
дороги, что прошёл по всем широтам.
Неспешных будней каторжных обозы
с чужим добром утопий и обман,
кровь пролитую, пот соленый, слезы,
гектары погребений каторжан.
И тут подумаю: нужны ли
свидетельства эпохи дикой ?
Деяний Молоха улики
Бесследно время скроет в иле.
Пусть в плюсовых очков стекле
на обновленных всех дорогах
лишь добрые дела от Бога
оставит память на Земле.
Но мыслей вмиг кричит орава:
«Опомнись, - гневно протестуя,-
молчать ты не имеешь права,
суд ждет, а ты блажишь впустую! ..
По ходу дела ты по праву -
свидетель Правды под крестом,
паром надежный переправы
перед разобранным мостом "
Апрель, 1995


***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по их лелечі стежі,
За ними - літо по стерні.
Мов по весіллі.Тишина,
Роз'їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощаєтся весна.
1969


***
Вновь аисты летят степенно,
Над старым кружатся оврагом,
И гордо осень шаг за шагом
Скосило постепенно сено.
Уж тучи, в солнечном огне
Дотлев, погасли в небе робко.
И к югу аистов там тропка,
За ними - лето по стерне.
Как после свадьбы. Тишина,
Уж нет гостей, что пели тут...
А на калиновом мосту
В слезах прощается весна.
1969

***
Замовкли, побілілі солов'ї, зозулі,
Поміж голим гіллям - синя глушина.
Розписом між пнями - свіжий слід козулі
І крізь сон зітхає згорблена сосна.
Біла казка ночі - місячно і тені.
Іскриться поляна, мов алмазний тік.
І далеко видно в місячнім промінні,
Хтось бреде снігами - звір чи чоловік?

Пахне зріз ялини, а морозна сфера
Освіжа обличчя, мов вода жива.
І яскраво сяє над Днестром Венера -
Новорічна чічка, зірнниця Різдва.

Січень 1976


***
Соловьёв, кукушек не услышать пенья,
Между голых веток - синью тишина.
Росписью меж пнями - свежий след оленя
И во сне вздыхает, сгорбившись, сосна.

Сказка зимней ночи – лишь луна и тени.
И алмазным блеском заискрился снег.
Вдалеке чуть видно в лунном излученье,
Что бредет снегами - зверь или человек?

Пахнет срез еловый, а мороз умело
Освежает лица, как живой водой.
И сияет ярко над Днестром Венера
Новогодним чудом, Рождества звездой.

Январь 1976


***
Час у поході.
Ідуть віки...
Все боїться часу.
Люди сортують свої думки
На купки, на купки, на купки
Для націй, партій, класів.
І в тім порядку
Понять, ідей -
Кристал людських натур.
А ось і образ: стоїть Антей,
На шиї у нього -
шнур.


***
Время в походе.
Века идут ...
Времени всё подвластно.
Мысли свои сортирует люд
На кучки, на кучки – нелёгкий труд -
Для наций, партий и классов.
И в том порядке
Понятий, идей -
Кристалл человечьих натур.
А вот и образ: стоит Антей,
На шее Антея -
шнур.

ДО ЛИПИ
Ти ще жива, моя стара шептуне?
А я гадав, що пня вже не знайду.
Ти мріяти мене навчила на біду,
Ворушила поволі серця струни.

І,певно, ждеш що стану на коліна
Під твій густий, пахучий балдахин
І дам тобі, як в притчі блудний син,
Заглянути в своє сумління?

О ні, не жди! Не той я уже нині,
І серце в мене, певно, не брильянт -
Зотліле зверху, з жаром всередине...

На жертовник Свободи свій талант
Я кинув і спалив без ладану і свечів...
За це життя мені сміється в вічі.
Листопад 1965

ЛИПЕ
Ещё жива ты, старая шептунья?
Я думал, что и пня уж не найду.
Мечтать меня ты научила на беду,
Твоей листвой касался сердца струн я.

И, верно, ждешь, что встану на колени
Под твой густой, душистый балдахин
И дам тебе, как в притче блудный сын,
Взглянуть на совести сомненья?

О нет, не жди! Не тот уже я ныне,
И моё сердце, верно, не брильянт -
Истлело сверху, с жаром в середине ...

На жертвенник Свободы свой талант
Я бросил и спалил без ладана в огне ...
За это жизнь в глаза смеётся мне.

Ноябрь 1965

ПАМ'ЯТЬ
Хтось хрест поставил за селом,
в такому місце, де лиш глід та терен.
Там вісім їх незвісних полягло -
мабуть,це в сорок восьмому було,
бо вже і слід дощі й вітри затели.

Одна між ними дівчина була -
наснага їх в хвилину цю буремну.
Вона в могилі, кажуть, ожилаю...
Про це і пісня складена була,
але чи правда це - ніхто не скаже певно.

Подію цю затямило село.
Хоч тричі було збурено дощенту
і з попелу,мов Фенікс, ожило
і всіх вісьмох з собою узяло
у вічність, у історію, в легенду.

Хтось хрест вкопав інкогніто
на клик сумління, чи на спомин пізній.
І хоч до нього не іде ніхто
(за тим очей слідкуе може сто)
стоїть героям пам'ятник залізний.

Листопад 1978

ПАМЯТЬ
Крест кем-то был поставлен за селом,
где лишь боярышник произрастает с тёрном.
Лежат безвестных восемь в месте том -
то было, видимо, в году сорок восьмом,
ветрами и дождями след уж стёрт там.

Одна меж ними девушка была -
их вдохновение в минуту без просвета.
Она в могиле, будто, ожила ...
И даже песнь о том до нас дошла,
но правда ль это – не найти ответа.

Событье то запомнило село.
Хоть трижды сожжено до основанья
из пепла, словно Феникс, ожило,
всех восьмерых с собой оно взяло
в историю, и в вечность, и в преданье.

Поставил тайно крест на место то
по зову совести какой-то неизвестный.
И хоть к нему и не идет никто
(но глаз за ним следит, пожалуй, сто)
стоит героям памятник железный.

Ноябрь 1978

Сонет 3
З гори спускався місяць із звездою
по стежці іскромметній у село.
Пушилось сріблом синяве крило -
в село йшов ангел-місяць з колядою.
Вони ж тихцем, колядками зогріті,
йому навстріч виходили з села...
А ніч така урочиста була,
мов Вефлеємська в Новому Завіті.

І раптом -стріл!.. нізвідки і нікуди.
Зів'яли теплі молодечі груди...
Зоря зірвалась, креслячи дугу.

І бій скипів - короткий і гарячий,
сполошив ніч, хоч нічого не значив
лиш кров'ю підписався на снігу.

Січень 1994

Сонет 3
С небес спускался месяц со звездою
по искромётной тропочке в село.
Пушилось синью с серебром крыло -
в село шел ангел-месяц с колядою.

Они ж тишком, колядками согреты,
ему навстречу крались из села ...
А ночь такой торжественной была,
как в Вифлееме Нового Завета.

И вдруг - стрельба! .. неведомо откуда.
Увядших тёплых молодых тел груда ...
Звезда сорвалась, прочертив дугу.

И бой вскипел - короткий и горячий,
ночь всполошил, хоть ничего не значил…
Лишь кровью подписался на снегу.

Январь 1994

ТРИ СОНЕТИ ДЛЯ О. ОЛЬЖИЧА
ВІН САМ

Він сам собі безсмертя проспівав,
явившись стягом в неозорій висі,
екслібрисом у летописній книзі
в поэзії напруженних октав.

Сталеві велетні змагались у борні
за чужі душі, небо, землі й води,
і падали покорені народи
під полоззя нещадної броні.

А він з пером пішов на Голіата,
коли Вітчизна, зганблена, розп'ята,
благала порятунку хоч на мить...

За це нехай в вінку терновім,
у монументі чеснім, новім
вона його пом'яне й воскресить.

ТРИ СОНЕТА ДЛЯ О. ОЛЬЖИЧА
ОН САМ

Он сам себя воспел, бессмертным став,
он стягом в неоглядной выси вырос,
он – в летописной книге наш экслибрис
С поэзией пружинящих октав.

Стальных гигантов меж собой шёл бой
за чьи-то души, небо, землю, воды,
валились покоренные народы,
подмятые безжалостной пятой.

С пером на Голиафа без испуга он
шёл ради Родины распятой и поруганной,
молившей о спасенье от обид...

За это пусть его в венке терновом
Она помянет в монументе новом
и в памяти народной воскресит.

ВІН - МЕНІ
Лежить у тобі сила таємнича.
Захочеш - будеш! То чого ж стоїш?
Окови Духові розріж -
звільни ого, як вишній голос кличе.

У нашем світі Сила - володар.
Вона дозує правду по краплині.
З ваганнями ув'язнешь. як у глині -
вдесятеро помножиш свій тягар.

То ж не вистогнуй "ой!" та "пек!",
Звикай до боротьби, до небезпек,
навчися брати їх, як міни...

Чи вийде з тебе Брут чи Дон Кіхот -
за прикладом твоих пригод
підут відважно нові зміни.

ОН - МНЕ
Есть сила тайная в любом из нас.
Захочешь - будешь! Что стоишь без дела?
С Души своей сорви оковы смело -
освободи , услышав Высший глас.

А в нашем мире Сила - главный туз,
по капле правду нам даёт доныне.
В сомнениях увязнешь, словно в глине
и в десять раз утяжелишь свой груз.

Так не стони же "ой!" и "ай! ,
К борьбе и риску привыкай,
бери, как мины, дерзновенно ...

Ты будешь Дон Кихот иль Брут,
но по стопам твоим пойдут
гурьбой отважной перемены.

Я - ЙОМУ
Тебе завжди я ношу в собі,
як еталончик, як взірец...
І терно- лавровій вінец
все бачу на твоїй особі.

Бо й я не всидів в тихій хаті,
в тисках навальної біди -
пішов за вами теж туди...
й не раз пролежав на гранаті.

Та Господь милував - живу,
дійшов якось в добу нову
і навіть...диво! - до Парнасу!

Може й тому твій Дух з ірею
является мені з зорею
і вабить на космічну трасу.

Червень 1996

Я - ЕМУ
Тебя всегда ношу в себе,
как эталон, как образец ...
Терновый с лаврами венец
Я вижу на твоем челе.

Не усидел я в тихой хате,
когда нахлынула беда -
пошел за вами я туда ...
не раз лежал я на гранате.

Господь помиловал - живу,
дошёл я в новую судьбу
и даже ... чудо! - до Парнаса!

Не потому ль твой Дух из рая
приходит со звездой, сияя,
манит космическая трасса.

Июнь 1996

СОНЕТИ БОЛЮ
Мученикам Закладу

1
То була ніч поранена и хвора,
сльозило небо і земля стогнала.
Ішла война...Ішла й не зупинялась,
і марш її відлунювали гори.

А вулиця в містечку ще не спала,
тулилася до серого будинку.
В той час, штовхнувши браму - невидимку,
полуторка війскова захарчала.

І рушила на швидкості граничній
напотемки дорогою сліпою.
Вантаж на ній в бортах лежав незвичний !...

Льняний рукав, скривавлений з рукою,
стирчав над ними, наче знак окличний...
А місто спало, вкрившися імлою.
2
Тут ще недавно жили кармелітки,
побожні діви в чині і законі,
а з ними питомці їх, сироти - підлітки.
Потім... прийшли солдати і їх коні.

І все, що жило с Богом, відступило,
черниці, діти, символи, убранства.
У поруділім від ганьби і хамства
маєтку графа сатаня вродилось.

Сюди являлись ночами глухими
накриті авта, ще чорніші ночі,
і збройні люди вештались між ними.

З пивниць рвалися лементи дівочі...
А чуйні вуха стали всі глухими
і оминали ці місця урочі.

3
Рухома тінь колола ніч надвоє -
на чорний жах і жабокрич боліт.
Повзла хильцем, спираючись на пліт
поки постукала об двері головою.

"Ти хто такий?" - спитала друга тінь,
явившись в сінях в білій сорочині.
"Впусти, господарю, в моїй страшній годині
і переріж на зап'ястях ремінь!"

"І не світи! Втікач з катівських рук.
Я був дванадцятий, але... не той, не Юда.
У синяках і в крові весь від мук...

Я знаю, знаю... Ти не віриш в чуда,
та в Бога віруєш... Чи чуєш в полі гук?
То трактор глушить постріли нелюда".


CОНЕТЫ БОЛИ
Мученикам местечка Заклад под городом Николаевом на Львовщине

1
Была та ночь больна от ран и горя,
слезилось небо и земля стонала.
И шла война ... без остановки малой,
и эхом марша сотрясались горы.

Ещё в местечке улица не спала
и робко жалась к серому строенью.
Толкнув незримые ворота, в это время
полуторка с хрипеньем выезжала.

И двигалась на скорости пределе
потемками дорогою слепою.
А груз был необычным в самом деле! ...

И окровавленный льняной рукав с рукою,
как восклицанья знак торча, белели ...
А город спал, сплошной укрывшись мглою.

2
Недавно кармелитки лишь, монашки
здесь жили набожные в чине и законе,
при них сироты малые, бедняжки.
Потом ... пришли солдаты и их кони.

Обитель Божия была покорена:
черницы, дети, символы, убранства.
И в порыжевшем от греха и хамства
именье графа воцарился Сатана.

Сюда слетались стаями ночными
закрытые авто, черней ворон,
вооружённый люд бродил меж ними.

Девичий из подвалов рвался стон ...
А уши чуткие все стали вдруг глухими
и от тех мест бежать спешили вон.

3
Тень, двигаясь, рвала ночь на две части -
на черный страх и кваканье болот.
Ползла, согнувшись, опершись на плот,
Пока в дверь стукнуть лбом смогла на счастье.

"Ты кто такой?" – вторая спросит тень,
В сенях сияя белизной рубашки.
"Впусти меня, хозяин, в час мой страшный
и на запястьях перережь ремень! "

"И не свети! Бежал из вражьих рук.
Я был двенадцатый ... но знай, я - не Иуда.
Весь в синяках я и в крови от мук ...

Я знаю, знаю ... Ты не веришь в чудо,
но в Бога веришь ... Слышишь в поле звук?
То глушит трактором стрельбу паскуда ".

СОНЕТ Т
Тайга курилась хвойними димами,
журилась пісня і скиглили пили,
літали думки на поріг до мами
і хтось в сльозах просився до могили.

Губили зорі різбляні сніжинки,
вовки на місяць вили з голодухи...
І появлялись на узліссі духи
замучених дівчаток з УкраЇни.

За руки взявшись в вихрі сніговиці,
Справляли каторжанські вечорниці,
неслись на поїзд бурею зими,

а ранком їх подруги приходили
і знов скиглили на морозі пили,
плили над лісом пісни і дими.

СОНЕТ Т
Тайга курилась хвойными дымами,
скорбела песня и скулили пилы,
летели мысли на крылечко к маме,
а кто в слезах молил себе могилы.

Летели с неба звёздочки - снежинки,
на месяц выли волки с голодухи ...
И появлялись на опушке духи -
погибшие девчата - украинки.

За руки взявшись в вихре бабы снежные
По-катаржански пели песни нежные,
неслись на поезд бурею зимы,

а утром их подруги приходили,
вновь на морозе пилы их скулили,
плыли над лесом песни и дымы.

СОНЕТ Е
Едемский сад і цвів, і плодоносив,
і роси пахли ароматом руж.
На дереві Пізнання грівся вуж,
а жинка йшла, погладжуючи коси.

В очах світились думи - блискавиці,
тремтіли нерви на вітрах чуттів,
а вуж злорадно жінці шепотів
якісь, лиш їм відомі,таємниці.

І ця піддалась голосу спонуки -
напівпритомно простягнувши руки,
закляття вчене вимовила в вслух...

І вийшов з колби грибовидний дух,
завісив меч на тонкій волосині
над кратером зорі упавшої "Полині".
грудень 1993

СОНЕТ Э
Эдемский сад и цвел, и плодоносил,
и росы пахли слаще, чем елей.
На дереве Познанья грелся змей,
шла женщина, поглаживая косы.

Глаза сверкали в мыслей – молний свете,
дрожь нервную рождал в ней чувств порыв,
змей был злораден, но красноречив,
шепча об им известном лишь секрете.

И та, поддавшись голоса внушенью,
протягивая руки в иступленьи,
произнесла заклятья слово в вслух ...

Из колбы вышел грибовидный дух,
свой меч на волоске повесить чтобы
над падшею звездой "Полынь - Чернобыль".
декабрь 1993

ВИХІД
Відчувши скрутний голод знань
в шаленій круговерті світу
ти розірвав свою орбіту,
закінчену знаком запитань.
І знову світ - гордіїв вузол,
сплетіння хитре - хоч рубай,
або ж байдужого вдавай,
коли почуєшь шопіт музи.
Ті ж маєшь відповідь готову,
ідешь на суд, як чародій -
що долю віплітав із мрій -
несешь життя своє і слово.
А судді хто? Звичайно, люди,
що все доводять до пуття,
осудять слово і життя,
як роблять це завжди і всюди.
Подякуй їм на добрім слові,
а осуд не сприймай за сміх...
Життя вдалось - твердий горіх,
та зернятко, даст Бог, здорове.

ВЫХОД
Почуяв голод знаний острый
в безумной мира круговерти,
свой путь прервал ты, чтоб ответить
на нерешенные вопросы.
А мир, как гордиев вновь узел,
хитро завязан - хоть руби,
иль равнодушно обходи,
когда услышишь шёпот музы.
К ответу всё в тебе готово,
как чародей, на суд принёс
свою судьбу, что сплёл из грез,
отдав ей жизнь свою и слово.
А судьи кто? Конечно, люди,
что делают всё по уму,
не только слово, жизнь саму,
как принято у них, осудят.
Благодари их под итог,
а суд не поднимай на смех ...
Жизнь удалась, ведь тверд орех,
в нём здравое зерно, даст Бог.

ПОДРУЖЖЯ ВІКУ
Падав дощик і листя каштанів
нам під тихі, сповільнені кроки.
Ми співали пісні партизанів,
ідучи за труною Сороки.

Вже такі всі поморщені й білі,
й ніби йдем в каторжанській колоні
на Михайловім другім весіллі
і на другім його похороні.

На Личаків дорога не близька –
пересилки, гуллаги, централи...
Жде Михайла Катруся Зарицька
близько там, де Франка поховали.

Вийшла з хати, чи то із криївки,
у вінку - хризантеми, жоржини...
Заспівали отці "со святими..."
І з'єднались подружжя навіки.

А промовці усе говорили
про Вкраїну, про подвиг, про долю...
і дивилось сонце в бусолю
на дві труни на краю могили.

Придивлялось до дивної справи,
як герої виходять з підпілля,
як ідуть у безсмертя до слави
у свій день золотого весілля.

СУПРУГИ НАВЕКИ
Падал дождь и листья осенние
нам, бредущим, летели под ноги.
Партизанские песни пели мы,
вслед идя за гробом Сороки.

В седине и морщинах, как братья,
мы брели каторжанской гурьбой
на вторую Михайлову свадьбу,
хоронили его раз второй.

На Лычаков дорога не близкая –
из централов в ГУЛАГ пересылки...
Ждет Михайлу Катруся Зарицкая
от Франко недалече в могилке.

Вышла с хаты, то схрон в самом деле,
а в венке горят георгины...
"Со святыми..."отцы им пропели
И навеки супруги едины.

Говорили все, выступая,
про Отчизну, про подвиг, про долю...
и смотрело солнце с любовью
на два гроба, стоящих у края.

Удивляясь, как величаво,
из подполья вышедших словно,
ждёт героев бессмертная слава
в золотой свадьбы день их скорбный.

ДО Я. ГАСЮКА
Посіріли ми з тобою, подались,
солов'ї нам весни відспівали.
Де ми тільки, брате, не бували,
за які діла ми не брались!
Тільки сни ще возять нас в минуле,
трудну молодість фільмують по світах,
щоб чогось з роками не забули
у Інтинських, Потьменських лісах.
Знаєм ми тепер ціну свободи,
силу права, трудовий закон -
все, на чім спіткнулися народи,
будувавши новий Вавилон.
І нехай придушений літами
наш вогонь, наш невгамовний шал,
та відкриті Правді нові брами
і яснішим став наш Ідеал.
Час пливе. Зігравши свою ролю,
як хто зміг, на сцені життєвій,
можна де в чім дорікнутий долі,
та не надто докучаймо їй.
Нас вона сліпими не водила.
І ,скажи, хіба не все одно,
що одним дісталися вітрила,
нам прийшлось досліджувати дно.
Вже не за горами час розв'язки...
Доживем як-небудь, старина!
І складемо для нащадків дивні казки
з того, що підняли ми із дна

Я. ГАСЮКУ
Потускнели мы, итожа жизнь,
с соловьями вёсны отзвучали.
Где мы только, брат, не побывали,
за дела какие не брались!
В прошлое уже уносят сны лишь,
кадры трудной молодости - в снах,
чтоб с годами что-то не забыли
мы в Интинских, Потьменских лесах.
Знаем цену мы теперь свободы,
силу права, трудовой закон -
всё, на чём споткнулись все народы,
строившие новый Вавилон.
И пускай пригашены годами
наш огонь и чувств безумный шквал,
Правды мы врата открыли сами
и яснее стал наш Идеал.
Время, как река, течёт. И роли,
кто как смог, сыграв на сцене дней,
можно в чём-то попенять на долю,
но не слишком досаждая ей.
Не водила нас она слепцами.
Разве, ты скажи, не все равно,
что одни неслись под парусами,
ну а нам познать досталось дно.
Уж не за горами час развязки ...
Как-нибудь дотянем, старина!
Чудные потомкам сложим сказки
из того, что подняли со дна.


СЛЬОЗА
В кріпацькій хаті при дяківській школі
сльоза упала з неба і - зійшла.
І словом стала у обіймах Долі,
в обіймах без любові, без тепла.

Ще степ дрімав у березневій мряці,
Савур -могила спала всім чужа
і розпач кривсь в безлюдному байраці,
ховаючи священого ножа.

Ще Гонти дух сторожив ночі темні,
являвся Дивом з надбережних лоз
і бандуристи - віщуни таємні
будили пам'ять голосінням кобз.

І раптом - блиск нової громовиці!
Явивсь поет з покорених звитяг.
На берегах північної столиці
підняв козак забутий волі стяг.

Ревнителі престола й фаворити,
пихате барство, сите і несите,
зчинило галас: раб, кріпак,бунтар!..

А Україна очі протирала,
здивована, що стільки літ лроспала,
що розбудив її Кобзар.
Грудень 1991

СЛЕЗА
В век крепостной в дом при церковной школе
слеза упала с неба и - вошла.
И словом стала в нём в объятьях Доли,
в объятьях без любви и без тепла.

Дремала степь в весны туманном мраке,
спала Савур-могила всем чужой
и пряталось отчаянье в овраге,
священный нож от всех скрывая свой.

И Гонты дух тьму сторожил ночами,
являлся Дивом с набережных лоз,
а бандуристы тайными волхвами
будили память причитаньем кобз.

Вдруг – в ясном небе новая зарница!
Поэт победоносно явлен так.
На побережье северной столицы
казак забытой воли поднял флаг.

Ревнители престола, фавориты,
что родовиты и неродовиты,
шум подняли: раб, крепостной, бунтарь! ..

А Украина глазки протирала,
удивлена, что столько лет проспала,
что разбудил её Кобзарь.
Декабрь 1991

ТЯГАР
Як в сорок першому Москву,
Москва бомбить "мятєжний" Грозний.
Кремлівський генерал - обозний
стосує тактику "нову".
Замкнув обруч сталевих веж
і жерла спрямував на цілі...
Десь там нескорені Шамілі
вкопались в зареві пожеж.
Не вперше тлумить зрив повстань, -
Міркує генерал - обозний, -
Як Грозний взяв колись Казань,
чому би нам не взяти Грозний?
І зробить з міста полігон,
цвинтар - з квітучої оселі...
А що Європа ? Що ООН ?
Наразі в барах п'ють коктейлі.

Розпалена імперским сказом
Москва, дивись, пішла в штики...
З її олімпу всі божки:
"Дайош Чечню!" - кричать всі разом.
Синдром старих ідейних правил,
жага чужих земель і вод,
звитяг, загарбницької слави
хмелить розсудок цих "господ".
Невже ж дракон багрянозорий
чи двоголовий чорний крук
вогнем й залізом зоре гори,
заглушить волі страстний звук?
Вже хмари в полум'ї скипіли,
вже Грозний в зареві війни!
Росіє, це твої сини
прийшли в Чечню копать могили?
Гей, бережись, щоб ненароком
твої могильщики в борні
не вирили тобі под боком
собі могилу у Чечні!
Тягар гріхів, тягар броні,
тягар помилок і держави,
законів правих і неправих
немилосердно тебя давить,
вкорочує неясні дні.
А ти лишаєшся собою,
дитям скаженого Петра,
з його фортуною й ганьбою,
з його кровавою добою,
в якій все бралось на "ура"
І знов в Шамілеву дідизну,
Яку кровавила не раз,
послала рать свою залізну
без розсуду, що вже запізно
вернути втрачений Кавказ.
Росіє, всю твою гнилизну,
розбите ялове нутро
і душу жадібну, безслізну,
плебейство мало за Вітчизну,
та, бач, не вийшло на добро!
7-9 січня 1995

ГРУЗ
Как в сорок первом враг Москву,
Москва бомбит "мятежный" Грозный.
Кремлёвский генерал обозный
ввёл "новой" тактики главу.
Стальным кольцом был город сжат,
чтоб жерла прямо в цели били...
Пусть непокорные Шамили
В пожаров зареве сгорят.
- Нам не впервой восстаний слом, -
считает генерал обозный, -
Как Грозный взял Казань в былом,
не взять нам почему бы Грозный?
Был город - будет полигон
и кладбище, хоть цвёл доселе ...
А что Европа? Что ООН?
Пусть в барах пьют свои коктейли.
Разожжена имперским сглазом
Москва, смотри, пошла в штыки ...
С её олимпа все божки:
"Даешь Чечню!" - кричат все разом.
Синдром идей былой державы,
захват чужих земель и вод,
побед и хищнической славы
пьянит рассудок тех "господ".
Ужель двуглавый чёрный ворон -
дракон кроваво-звёздный вдруг
огнем с железом вспашет горы,
чтоб смолк свободы страстный звук?
Пылают тучи что есть силы,
уж Грозный в зареве войны!
Россия, то твои сыны
пришли в Чечню копать могилы?
Эй, берегись, чтобы ненароком
твои могильщики в борьбе
Не вырыли тебе под боком
в Чечне могилу и себе!
Так гнёт грехов и гнёт брони,
ошибок бремя и державы,
законов правых и неправых
тебя немилосердно давит,
укоротив смурные дни.
Ты со своим осталась вздором,
потомком деспота Петра,
с его удачей и позором,
с кровавым царствием, в котором
всегда всё бралось на "ура".
В Шамиля вотчину ты влезла,
ту, что кровавила не раз,
вступила ратью вновь железной,
не вняв, что поздно, бесполезно
вернуть утраченный Кавказ.
Россия, гниль твою, как признак,
твоё бесплодное нутро
с душой безжалостной, корыстной,
плебейство мнит своей Отчизной,
ты ж, видно, не несёшь добро!
7-9 января 1995

АСПЕКТ
Ні, не було в нас недругів народів,
але водились вороги людці,
підлот світу, таті і заброди,
нікчемних душ вірители й купці,
терору й фарисейства фахівці,
що рили ями на шляхах Свободи.

Здавалось їм, що підступом і блудом,
на трупах людських, на сльозах сирот,
збудують щось, що довговічним буде,
дійдут до слави золотих воріт,
а разом з ними піде цілий світ
і діло їхнє оспівають люди.

Рікою бруду сплила їхня злість,
від крові жертв навкруг побагровіло,
в багні брехні застрягло їхнє дело -
не рушить з місця - ржа його доїсть.
І хто за це,скажь нам, відповість,
чиє сумління в тім переболіло?

А людство піде далі вільним шляхом,
минаючи історії версти.
І нам за ним, не гаючись, іти,
сягнути заповітної мети
під рідним синьо- жовтим стягом,
щоб не дрімати - жити і рости!

АСПЕКТ
Нам не известны недруги -народы,
известны лишь людишки –подлецы ,
подонки мира, тати, сумасброды,
никчемных душ купцы и продавцы,
террора с лицемерием спецы,
что рыли ямы на путях Свободы.

Казалось им, что хитростью и блудом,
на чьих-то трупах, на слезах сирот,
построят то, что долговечным будет,
дойдут до славы золотых ворот,
а вместе с ними целый мир пойдёт
и воспевать их дело станут люди.

Рекою грязи всплыла злости взвесь,
от крови жертв вокруг побагровело,
в болоте лжи застряло всё их дело -
не сдвинуть с места - ржа его доест.
И кто за то ответит нам Бог весть,
чья совесть той бедой переболела?

А человечество пойдет свободным шагом,
минуя вёрсты, по истории пути
И нам за ним, не мешкая, идти,
чтоб до заветной цели смочь дойти
под выстраданным сине-желтым стягом,
чтоб не дремать, а жить нам и расти!

ПЕРЕСТОРОГА
Чому вони з червоними ідуть?
Бо на червонім крові так не видно.
Позуючи безлично і безстидно
знову хохлів у "свєтлий путь" зовуть:

На каннібальний пир в голодомор,
в НКВС - на кровяні "масажі",
на Соловецько -Воркутинські пляжі,
на колоски в колгосп, на Біломор.

На Колиму, етапом в Магадан,
на чолобитні до "вождів народу"
із троєкнижжям по блатну свободу,
на людовбивство у Афганістан...

У культпоходи против культспоруд -
громити храми, капліці,ікони,
у мавзолей, до ката - на поклони,
на факультети - по марксистський блуд.

І ще куди?.. Червоне полотно
несе братва блатна багрянозора...
Бикам воно - як плащ тореадора,
а людям - як сигнал: увага, пкекла дно!

ПРЕДОСТЕРЕЖЕНИЕ
Чего они под красными идут?
Да ведь на красном крови так не видно.
Позируя безлично и бесстыдно
хохлов обратно в "Светлый путь" зовут:

На каннибальский пир в голодомор,
в НКВД кровавые "массажи",
на Соловки и в Воркуту - на пляжи,
на колоски в колхоз, на Беломор.

На Колыму, этапом в Магадан,
на челобитные к "вождям народа"
с трилогией их и блатной свободой,
быть мясом пушечным - в Афганистан ...

На культпоходы - культ крушить зовут,
громить часовни, храмы и иконы,
и в мавзолей – бить палачу поклоны,
и в ВУЗы - изучать марксистский блуд.

Ещё куда? .. То знамя, что красно,
несет братва блатная с кучей вздора ...
Быкам оно - как плащ тореадора,
а нам сигнал тревоги: ада дно!

Переклад з Владислава Броневського
ДУБ

Іду собі замашисто
І життя спадає з мене жовтим листом...
Яким листом? З берези і дуба - руда заметіль,
але то - біль.
Ну що ж? Бувало кохання,
тривоги і злість, і вагання,
по ночах безсоння томливе...
Все мінливе.
Але ж сиплеться листя дочиста!
А кожне - ім'я.
Назви, прокажи їх врочисто,
спімни!
Ах, ні! Це вже крони гіллясті голі,
шумливі.
Чиє серце і думка в неволі,
хто був щасливий?
І лишився лиш пень нагий
і над ним куряви клуб -
відваги!
То я - дуб.

Перевод из Владислава Броневского
ДУБ

Иду себе размашисто
И жизнь летит желтей листа
Листа какого? Рыжей вьюгой с берез, с дубов,
но это - боль.
Ну что ж? Бывала и любовь,
тревоги, злость, сомнения,
в ночи без сна томление ...
Всё в прошлом, к сожалению.
Осыпалась совсем листва!
Лист каждый - имя.
Всех вспомни, лучшие слова
произнеси им!
Ах, нет! Уж кроны ветви голы,
шумливы.
Чьё сердце с мыслями в неволе,
кто был счастливым?
Остался пень от бедолаги,
Над ним лишь пыли клуб –
отваги!
То я – тот дуб.


Переклад з Д.Ґ. Байрона
ПРОЩАННЯ

Прощай, прощай мій рідний край,
За плесом вод твій берег зник,
Вгасає день під вітру лай,
Під клекіт хвиль і чайок крик.
Кровавить сонце моря край,
За ним ідемо ми слідом...
Добраніч сонце! Прощавай
І ти, мій краю, за стерном.

Та скоро сонце знов зійде,
Розпише золотом обрій,
Прославлю день... Лиш не буде
тобі хвали, о краю мій.
Покинутий батьківський дім,
Над димарем слід диму щез,
Лиш дикий мох росте над нім
Та виє під порогом пес.

Пливи, мій корабель, в світи,
Неси мене, куди пустивсь,
Байдуже, де причалиш ти,
Лиш би не там, де я родивсь.
Вітайте,хвилі голубі,
А як схова вас виднокрай -
Вітайте скелі! А тобі
Добранич, краю мій. Прощай!

Перевод из Д.Г. Байрона
ПРОЩАНИЕ

Прощай, прощай мой край родной,
За гладью вод твой берег сник,
Уж гаснет день под ветра вой,
Под рокот волн и чаек крик.
Кровавит солнце моря край,
И следом мы за ним идем ...
Спи мирно, солнышко! Прощай
И ты, край милый, за рулем.

Но скоро солнце вновь взойдёт,
Вновь будет горизонт златой,
Прославлю день ... Но не найдёт
моя хвала тебя, край мой.
Покинутый отцовский дом.
Кто б дыма след его принёс?
Лишь дикий мох растёт на нём
Да воет под порогом пёс.

Плыви быстрее, мой корабль,
В любую даль меня неся,
Мне всё равно, где ни причаль,
Лишь бы не там, где родился.
Привет вам, синих волн хребты,
А как вас скроет неба край -
Привет вам, скалы! Ну а ты
Спи мирно, край родной. Прощай!

Переклад з В. Шекспіра
СОНЕТ 66

Я кличу смерть, бо вже забракло сил
Дивитись, як підлота торжествує,
Як гідність жебрає повержена у пил,
Як ясну істину брехня таврує,

Як честність у безчестя у ярме,
Як непорочність грубістю розп'ята,
Як досконалі томиться в пітьмі,
Як чесна сила неміччю підтята.

Як глупість творчості дає ціну,
І мудрість глупотою називає,
Як томиться добро у зла в пліну,
і к натхненню рота закриває.
Я кличу смерть, бо вже набридло жити,
Та жаль в сльозах кохану залишити.

Перевод из В. Шекспира
СОНЕТ 66

Я смерть зову, сил не хватает мне
Смотреть, как нагло подлость торжествует,
Честь, словно нищенка, измарана в дерьме,
И как клеймит ложь истину святую,

Как честность у бесчестия в ярме,
Как непорочность грубостью распята,
Как совершенство спрятано во тьме,
Как сила духа немощью подмята.

Как глупость творчеству даёт цену,
Как мудрость глупостью зовётся ею,
Как бедствует добро у зла в плену,
Как закрывают рот у вдохновенья.

Я смерть зову, жизнь стала нестерпимою,
Но жаль в слезах оставить мне любимую.

 

 

 

ФИО*:
email*:
Отзыв*:
Код*

Связь с редакцией:
Мейл: acaneli@mail.ru
Тел: 054-4402571,
972-54-4402571

Литературные события

Литературная мозаика

Литературная жизнь

Литературные анонсы

  • Афиша Израиля. Продажа билетов на концерты и спектакли
    http://teatron.net/ 

  • Внимание! Прием заявок на Седьмой международный конкурс русской поэзии имени Владимира Добина с 1 февраля по 1 сентября 2012 года. 

  • Дорогие друзья! Приглашаем вас принять участие во Втором международном конкурсе малой прозы имени Авраама Файнберга. Подробности на сайте. 

Официальный сайт израильского литературного журнала "Русское литературное эхо"

При цитировании материалов ссылка на сайт обязательна.