СТИХИ ТЕОДОЗИИ ЗАРИВНОЙ.

Из книги «Из пепла и металла».

МЕТАМОРФОЗИ
Тут снайпер у сховку знімає святі голоси
і ситі апостоли слова настроюють труби.
І жінка у сквері обводить олівчиком губи,
і номер у книжці, який її більше не любить,
змішавши усі граматичні і сущі часи.
Приходить смирення. Воно не значиться ніде,
явивши поразку іще неокресленим рухом,
сховається відчай під криса твого капелюха,
і псина бродяча, антенами вигнувши вуха,
чекатиме хліба, а потім не візьме й піде.
Пора відвертань од людей та ідей на роки.
Її б пережить, як суміш і «nędzy» й «rozpaczy».*
Та жінка, що втратила і позабула, як плачуть,
розводить дерева, й пальто її жовто маячить,
і, наче вода, замикаються ззаду гілки.
Ця дивна місцина, у котрій не вернеш назад.
І вітер надвечір промерз і пропах листопадом.
І світ України, і нішу голодного саду,
означених часом періоду напіврозпаду,
зігрієш зітханням, оберненим у снігопад.
*З пол. - нужди і розпачу.

МЕТАМОРФОЗЫ
Здесь снайпер ведет силуэты, стихи, имена.
Седые апостолы слова вновь пробуют трубы.
И женщина в парке обводит помадою губы
И в книжечке номер, кому они больше не любы,
смешав с грамматическими реальные времена.
Приходит смиренье, нигде не отметив приход,
Свое пораженье движеньем едва обозначив,
И гордо под шляпы поля отчаянье пряча,
Подобно антеннами выгнувшей уши собаке бродячей,
Что хлебушка ждет, но вдруг не возьмет и уйдет.
Пора убегать от идей и людей на года.
Ее пережить бы как время и ”nędzy, rozpaczy”.*
И женщина, что потеряв, позабыла, как плачут,
Розводит деревья, пальто ее желто маячит,
И ветви смыкаются сзади нее, как вода.
Тут странная местность. По ней не вернешься назад
И ветер ноябрьский промерз и пропах листопадом.
И мир Украины, и нишу голодного сада,
Объятых порою периода полураспада,
Согреешь дыханьем, превращающимся в снегопад.

* ”nędzy, rozpaczy” – с польского – беды и отчаянья.

***
Мене врятуєш ти, а не волхви
з дарами, що сьогодні у законі,
і соняшник.Той в ревному поклоні
до осені не зносить голови.
І вхопить жаль, що з днів, із їх судин
спускають кров, легке вино півоній,
що мало нам з тобою присудив
червоний бог осінніх церемоний.
Він аплікує зорі й ліхтарі
на синій ситец, ремесник і варвар.
І світлий глек, надщерблений вгорі,
вже пропускає десь зелену фарбу,
котра щезає. В листі висне щем,
вповзаючи, як пальці в рукавиці,
в твій силует, обійнятий дощем
і полум'ям грядущих інквізицій.

***
Меня спасаешь ты, а не волхвы
с дарами, что опять теперь в законе,
с подсолнухом. Тот в ревностном поклоне
до осени не сносит головы.
Жаль будет, что из дней, как кровь из жил,
спускают легкое вино пионов алых,
что мало нам с тобою присудил
багряный бог осенних ритуалов.
Приклеивает звезды, фонари
на синий ситец он, творец - язычник .
Кувшинчик светлый с трещиной внутри
зеленой краски растерял прилично,
что исчезает. Грусть в листве, во всём, -
вползает, словно пальцы в рукавицы,
в твой силуэт, обёрнутый дождём
и пламенем грядущих инквизиций.

***
Величне царство сосон,
повітря синій чад -
тут серед ночі сови
прогулюють внучат.
Ні подиху, ні вітру -
над ранок ліс закляк:
немов з палеоліту
сплива його кістяк.
Зело на плащаниці -
ні квітки, ні куща, -
усе затерла глиця,
відкинута з плеча.
Ідуть убрід лугами
ліси, ліси, ліси,
сосновими ногами
розбивши скло роси.
Як поєднальний пояс,
крізь міти вікові,
як рештки з поля бою,
що випадком живі.
Парад одмін одвертий.
Поліські манівці:
у тім кінці ще смерди,
вже смертники у цім.
Геометричность ліній
і герметичність дня:
тут камера Фелліні
безсмертя здоганя.

***
Волшебный мир сосновый,
воздушный синий чад -
здесь среди ночи совы
прогуливают чад.
Всё тишиной облито -
встречает лес рассвет:
как из палеолита
торчит его скелет.
И травки плащаница,
нет ни цветка на ней, -
всё хвоею струится,
что сброшена с ветвей.
Бредут вперёд лугами
леса, леса, леса.
Горит под их ногами
хрустальная роса.
Как связи с прошлым пояс
сквозь метки и века,
как те, что с поля боя
вернулись. Но пока
меняется усердно
Полесья крест и цель:
Вначале были смерды,
А смертники в конце.
Геометричность линий
и герметичность дня:
здесь камере Феллини
бессмертье догонять.

***
Пане Пушкін, де справді лежить ваше тіло?
Помеж якими деревами, стінами і ярками?
Куди воно ділося? Де воно, вкрадене, стліло?
Будете знати, що то - співати поміж вовками.
Стихне злякано птиця, немов комусь завинила.
Осиплеться тремоло - схоже, скляне конфеті.
Хворих на заздрість, як при колишнім житті,
повні пенаті: замість крові у венах - чорнило.
Надто швидко по всьому: нема ні царства, ні дому,
обитель - на сувеніри, на терені духа - голо.
Цигани рвуть сорочки, поети з легкої руки
тнуть сонети,нічтоже сумняшеся, на ваш голос.

***
Где действительно, Пушкин, лежит ваше тело?
Меж какими деревьями, овражками и бугорками?
Куда оно делось? Где, похищенное, истлело?
То-то будете знать, как это - петь меж волками.
Стихнет птица испуганно, словно не то учинила.
Осыплется тремоло – как бусинок градом брызнет,
Больных завистью, словно при прежней жизни,
пенаты полны: вместо крови в венах - чернила.
Перемены грохотом грома: уже ни царства, ни дома.
обитель – на сувениры, в области духа – голо.
Цыгане рубашки рвут на куски, а поэты с легкой руки
сонеты рубят, ничтоже сумняшеся, под ваш голос.

***
Так вітряно. Прогноз не любить нас.
Пихаті блазні куплять еполети
і будуть тішитись над дзеркалами Лети,
неначе оптом викупили й час.

Мине і це, безболісно уже:
Ні Креза,ні прислужника, ні іже...
Зоря всіх підведе, ісвітло ніжне
розхлюпає і шлях не вбереже.

Крикливий світ притихне у ліску,
тут инша мова й поле не для битви,
тут міг би, та не хочеш говорити
і горілиць вдивляєшся у витвір
Митця і в лінію, як знак по літаку.

***
Так ветрено. Прогноз не любит нас.
Шуты напыщенные купят эполеты
и будут тешиться над зеркалами Леты,
будто скупили время про запас.

Пройдет и это, безболезненно уже:
Ни Креза, ни прислужника, ни иже ...
Звезда всех подведёт, свет нежный ниже
расплещет, путь сгубив на вираже.

В лесу крикливый мир живет не так,
здесь речь иная и не поле битвы,
здесь мог бы, но не хочешь говорить ты,
ввысь глядя на созданий габариты,
Творца и линию, как самолета знак.
***
Я забреду сюди - насправді випадково.
Ще листя на дубах по-давньому руде.
Старечий скрип сосни і просіки підкова
мисливця, мов на звіра, на щастя поведе.
На спалахи вікна і знаки, вже осінні.
Спинюся, відчитаю, посписую усі.
Нема в них співчуття, ні голоса, ні тіні,
лиш у струмку вода щось радить на фарсі.
І проминає світ без сумніву й печалі,
сиренами таксі обманює, що наш.
І тільки, тільки, тільки у давнім серіалі
твій гострий силует розплавить цей пейзаж.

***
Я забреду сюда случайно, право слово.
С дубов листвы рыжьё осыплется вот – вот.
Скрип старческий сосны и просеки подкова
ловца, как на зверьё, на счастье поведёт.

На отблески в окне и осени явленья.
Остановлюсь, прочту, их все перепишу.
Сочувствия в них нет, ни голоса, ни тени,
лишь в ручейке вода советует сквозь шум.

Проходит мимо мир без грусти и печали,
сиренами такси лукавит, что он наш.
И только, только, только в давнишнем сериале
твой острый силуэт расплавит сей пейзаж.

Переводы с украинского языка Марка Каганцова
одобрены автором.